Мова – невід’ємна складова нашого життя, значущості якої ми зазвичай не приділяємо достатньо уваги. У свою чергу у будь-якій мові можна виділити дві складові – мелодія та її візуальне сприйняття.

Писемність — це система, що використовується для письмового спілкування. Писемність, як засіб символьного представлення повсякденних  понять вперше з’явився у Месопотамії у 3500 році до нашої ери. З плином часу пектограми, які не читались, а трактувалась через їхню схожість з об’єктами, які вони пояснювали – перетворились на ідеограми.

Останнім часом набирає популярності ідея переходу з кирилиці на латиницю, щоб таким чином більш впевнено зайти в культурне поле Європи. На мою думку, ця аргументація не є достатньою для такого рішення, більш того, на мою думку перехід на латиницю не є підходящим для української мови і у цьому не має потреба. На протязі усієї нашої історії українці використовували кирилицю, тобто ця абетка є більш природньою для нашої мови, застосування латиниці для відтворення слов’янського звукового ряду не найкраща ідея. Взяти лише до уваги те що при переході на латиницю слова, які ми пишемо використовуючи 4-5 літер, на латиниці у багатьох випадках будуть потребувати більшої кількості, адже сучасна українська мова нараховує 33 літери на 38 фонем. З цієї причини латиницю постійно модифікували і не тільки слов’яни.

Отже кирилиця дає змогу майже під кожний звук нашої мову використовувати окрему літеру.

Одним з найважливіших питання є питання, про те, коли саме почалося самостійне існування української мови як такої.

Нажаль, ми не можемо сказати точно, як розвивалися слов’янські мови у період відносно остаточного розселення слов’ян. Від розпаду праслов’янської мовної єдності.

Доречі, певні риси українська мова успадкувала безпосередньо від праслов’янської. Таким прикладом, може бути закінчення –ові, –еві в давальному відмінку однини.

Десь від VI ст., починається протоукраїнський період, який триває приблизно до XI ст., І вже з XII ст. вже можна говорити про утворення основних рис української мови.

Окреслення “українська” стосовно всієї мови з’явилось нещодавно: На деяких наших територіях воно поширилося у 20 столітті. Адже, первісно назва «українська» використовувалась козаками і вже пізніше, ця назва набула поширення. Перед тим мова, що тепер зветься українською, була відома як рýська. Однак ця назва почала вносити плутанину, відколи Україну було приєднано до Росії, бо й росіяни позначали свою мову як «рýсский». Отже використання терміна «українська мова» стала необхідним для відокремлення двох мов «Руська» та «Русский».

Історія української абетки

Сучасна українська абетка представляє нам набір 33 кириличних літер, 21 з яких приголосні, а 12 – голосні. В основі нашої писемності лежить – кирилиця, але сам набір літер та їх стилістичне оздоблення змінювалося багато разів.

Кирилиця — це алфавіт , який використовується для багатьох східнослов’янських і південнослов’янських мов. У минулому він використовувався для багатьох інших мов.

Існує більше 30 версій щодо походження кирилиці, але всі вони сходяться до того, що кирилиця має міцний зв’язок із грецькою писемністю. Найймовірнішу та найпопулярнішу версію прийнято пов’язувати з іменами відомих ченців-просвітителів Кирила і Мефодія.

Ранній кириличний алфавіт був розроблений у 9 столітті нашої ери в Преславській книжній школі . Ця школа була розташована на території Першого Болгарського царства, ця абетка була розроблена в Болгарії під час правління царя Симеона I Великого , тоді як саму кирилицю, ймовірно, створили учні св. Кирила і Мефодія – вже відомі нам персонажі, які створили глаголицю.  

Для випадкових цілей на території Київської Русі уживали іноді і глаголицю, проте вона зазвичай служила у ролі криптографії – тайнопису.

Але, говорячи про причини появ цих двох систем письма, слід зазначити, що найвірогідніше потреба у перекладі церковних текстів на слов’янські мови і є головною причиною створення цих двох абеток. В обох за основу взято грецький уніціал, тобто візантійський варіант написання літер.

Але саме кирилиця розповсюдилась на Русь і використовувалась у літургії. Загадкою для сучасних науковців становить писемність, якою користувалися прості люди до поширення кирилиці та глаголиці на території київської Русі.

Церковнослов’янська чи давньоруська?

У сучасній Україні для позначення мови, якою користувалися люди, що жили на Русі зазвичай використовують різні терміни. У своєму проєкті, за основу я беру дві мови, якими користувались паралельно, але у різних сферах.

Перша, це – церковнослов’янська мова, це та сама кирилична мова про яку я зазначали вище. Вона використовувалась для богослужіння, що застосовується в ході богослужіння, написанні церковної літератури, веденні церковного діловодства. Фактично – мова церкви. Враховуючи, що у ті часи, церква була головною інституцією, значення церковнослов’янської складно переоцінити. Крім того, ця мова була прийнята, як літературна.

Саме українська редакція церковнослов’янської мови була єдиною богослужбовою мовою на наших землях. Щоб підтвердити цю версію звернемося до першоджерела, а саме до тексту «Остромирове Євангіліє»

У тексті велика кількість мовних особливостей, які донині живуть в сучасній українській мові. Наприклад:

• Закінчення дієслів на -Ить: спИТЬ, видИТЬ, мучИТЬ
• Форма У Києві(додаток 2)
• Форми власних імен, як наприклад ВОЛОдимир
• Закінчення – ові/–еві, як наприклад ПетрОВІ
• Закінчення дієслів на –ть: видИТЬ. ненавидИТЬ, приходИТЬ. величИТЬ. творЯТЬ, спИТЬ.. мучИТЬ, погубИТЬ

Друга – давньоруська, мова якою користувались люди на Русі. Варто зазначити, що під терміном «Давньоруська мова» мається на увазі сукупність діалектів, якою розмовляли на території Київської Русі

У багатьох науковців точиться дискусія, стосовно того, чи не є давньоруська діалектом церковнослов’янської, адже у нас немає писемних джерел із використанням давньоруської мови, на відміну від церковнослов’янської. Але, якщо враховувати, що церковнослов’янська базується на діалекті, яким розмовляли предки сучасних македонців з присутністю моравських та болгарських елементів, можна сказати, що ця мова не є мовою, якою розмовляли на Русі, тим більше якщо брати факт, що діалекти Русі, участі у формуванні цієї мови не брали.

Отже, на основі цього можна зробити висновок, що на території Русі була присутня давньоруська мова із своєю писемністю, у той час, як церковнослов’янська прийшла до нас з приходом церкви.

Мова Давньої Русі була тісно пов’язана зі старослов’янською мовою, про це говорять свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов’янську мову переплетені із старослов’янізмами.

Одним з аргументів, щодо писемності, якою користувалися до повного запровадження кирилиці є теорія про власну абетку на основі грецької абетки. Головні аргументи на користь цієї гіпотези, це графіті на Софії Київській із рисами, що не притаманні церковнослов’янській. Більшість графіті написані простими мешканцями тогочасного Києва, отже містять дуже цінну інформацію про давньоруську мову, якою розмовляли прості мешканці(Додаток 2).

Також важливими є записи у світських документах, у яких видно виражені вставки з побутової мови, тобто давньоруської.

Козацька доба

Скоропис – форма кириличного письма, виникла з напівуставу в другій половині XIV століття, ручне письмо, що вживалось в канцкляріх та діловодствах. Порівняно з півуставом скоропису притаманні: скорочування слів, виноси літер над рядком і загалом спрощення правопису.

Козацький скоропис — кириличний шрифт, який набув значного поширення в документах військових і ратушних канцелярій Війська Запорозького в кінці XVI — на початку XVIII століть.

Своєрідний каліграфічний стиль існував в Україні з самих витоків нашої культури – починаючи з перших знаків на посуді Трипільської культури. Проявляти вона себе почала ближче до XIII-го століття. А ось Барокко кінця XVI століття подарувало нам зразки красовитого скоропису козаків, який вони використовували у своїх документах та записах.

Сьогодні, коли відроджується інтерес до культури та історії, не можна забувати про культуру і традиції графіку шрифту. Вивчення історичного письма допоможе виробити на їхній основі сучасні варіанти шрифтів, що відповідали б усім вимогам сучасності. Прикладом, такого шрифту може бути шрифт на основі козацького скоропису.

Козацький скоропис умовно поділять на три періоди:

Перший період(кінець XV — початок XVI ст.) – прийнято називати уставним правописом, його запропонував Ізмаїл Срезневський. Це письмо використовувалось за традиційним візантійським варіантом письма,

Другий період (друга половина XVI ст.) –  характеризується тенденцією до злитого написання слів: значна похиленість літер, загинання кінців літер праворуч, кінець однієї літери більше зближується з початком наступної. Але справжня сув’язь іще лише вироблялася. Частішало винесення окремих літер угору, над рядок. Букви невеликого розміру — всі майже однакової висоти

Третій період (кінець XVI — середина XVIII ст.) – цьому періоду властиві вживання в судово-адміністративних установах канцелярського готичного письма та поява нового характеру письма з латинських зразків, що розповсюджувалися через школи. Це час найвищого розквіту українського скоропису, що гармонійно вписується у традиції барокко.

Реформа Петра 1

На розвиток української писемності російська реформа письма 1708–1710. Річ у тім, що на території тоді ще Московського царства не було єдиної абетки і саме Петро 1 взявся вирішити це питання. Не дивно, що за основу була взята слов’янська писемність, враховуючи зовнішню політику царства, стосовно вибудовування міцних відносин з Європою.  З цією реформою з алфавіту усунуто як непотрібні літери ω («от», омега), ψ («псі»), ξ («ксі»), ѕ («зело»), v («іжиця»), остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), впроваджено літеру Е замість ıє, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ıа, ıа тощо. Така реформа української мови мала на неї руйнівний вплив, адже з абетки вилучено близько 50% голосних. Для української мови, яка відома своєю милозвучністю це – катастрофа, в алфавіті ще залишалися літери ѳ («фіта»), ѣ («ять»), але зміни були кардинальні. Спрощено також друкований шрифт, що дістав назву «гражданська азбука»,через який українська мова втратила свою особливу стилістику. Саме тому, від початку 18 ст. у більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» і лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.

В часи панування візуального контенту найшвидшим методом було би саме показати мову, тобто таку абетку, яка би розповідала щось особливе про Україну, показувала національні риси і демонструвала культурний код.

Показати абетку і певний сенс — означає створити шрифт, графічна мова якого ґрунтувалася би на певних ідеях.

Шрифт, яким ми послуговуємося і зараз, створений на основі голландської антикви і є таким собі спрощеним гібридом латинки та кирилиці. Оригінальна українська абетка мала інші форми літер до 1710 року, тобто до введення «гражданського шрифту» в результаті реформи Петра І, як було зазначено раніше.

На основі козацького скоропису та допетрівської абетки можна розробляти безліч шрифтів, які показують традиційний український характер писемності і відповідають вимогам сучасності.

Наприклад, естетичні особливості українського скоропису кінця XVI — першої половини XVIII століть, що довгий час опрацьовувались каліграфами України можуть виявитися дуже корисними для сучасних митців, які працюють у сфері дизайну. Теж саме можна сказати і про уставні шрифти, поглянути лише на оформлення «Остромирове Євангеліє». Нажаль, після Петрівської реформи сучасна українська мова втратила у більшості свої естетично-зображувальні особливості, тому використання і розробка шрифтів на основі допетрівської абетки допоможе більш ясно показати справжню естетику української мови. Окрім естетичного задоволення, це несе українцям більш чітке розуміння про самоіндетифікацію себе, як незалежної нації, що проявляється навіть у своїх особистих шрифтах.

Авторка статі — Лакша Поліна